#історії_героїв
В мирному житті Олексій працював системним адміністратором. Тепер про цивільну роботу нагадує хіба що позивний – «Айтішник» – а також корисні знання і навички, які допомагають виконувати завдання у підрозділі зв’язку.
Служить Олексій у одній з артилерійських бригад. Каже, що коли потрапив до «богів війни», невимовно зрадів.
– Відчував неймовірну гордість, адже артилеристи – це сила, – говорить військовий. – Та й нинішній етап війни називають «війною артилерії».
Розповідаючи про свою роботу, Олексій пояснює, що має забезпечувати безперебійну роботу основного каналу комунікації між командним штабом і бійцями, які воюють на передовій. Це, звісно, не завжди просто.
– Довгі переїзди, зазвичай, нічні. Налагоджувати зв'язок необхідно попри відсутність сну й інших умов, – розповідає він. – До речі, користуючись нагодою, хотів би подякувати Ілону Маску за надійний супутниковий Інтернет-зв'язок Starlink. Це зручно, комфортно і надзвичайно важливо на фронті. Взагалі, я дуже вдячний, що світ нас підтримує. І не тільки військових, а й цивільних, забезпечуючи тих, хто змушений залишити Батьківщину, житлом, їжею, усім необхідним.
Власної родини Олексій поки що не має. Водночас зауважує, що чим довше воює, тим більше замислюється над її важливістю.
– Часто думаю тут про сім’ю, дітей, мир і любов, – каже Олексій. – Рідні люди на війні є життєвим орієнтиром і сенсом усього. От, наприклад, у сестри є двоє діток, їх спокійне дитинство є величезним стимулом щодня вставати і боротися проти ворога.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
В мирному житті Олексій працював системним адміністратором. Тепер про цивільну роботу нагадує хіба що позивний – «Айтішник» – а також корисні знання і навички, які допомагають виконувати завдання у підрозділі зв’язку.
Служить Олексій у одній з артилерійських бригад. Каже, що коли потрапив до «богів війни», невимовно зрадів.
– Відчував неймовірну гордість, адже артилеристи – це сила, – говорить військовий. – Та й нинішній етап війни називають «війною артилерії».
Розповідаючи про свою роботу, Олексій пояснює, що має забезпечувати безперебійну роботу основного каналу комунікації між командним штабом і бійцями, які воюють на передовій. Це, звісно, не завжди просто.
– Довгі переїзди, зазвичай, нічні. Налагоджувати зв'язок необхідно попри відсутність сну й інших умов, – розповідає він. – До речі, користуючись нагодою, хотів би подякувати Ілону Маску за надійний супутниковий Інтернет-зв'язок Starlink. Це зручно, комфортно і надзвичайно важливо на фронті. Взагалі, я дуже вдячний, що світ нас підтримує. І не тільки військових, а й цивільних, забезпечуючи тих, хто змушений залишити Батьківщину, житлом, їжею, усім необхідним.
Власної родини Олексій поки що не має. Водночас зауважує, що чим довше воює, тим більше замислюється над її важливістю.
– Часто думаю тут про сім’ю, дітей, мир і любов, – каже Олексій. – Рідні люди на війні є життєвим орієнтиром і сенсом усього. От, наприклад, у сестри є двоє діток, їх спокійне дитинство є величезним стимулом щодня вставати і боротися проти ворога.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
Зруйнувати, випалити, знищити, а потім окупувати руїни – ворожа тактика залишається незмінною. Не став винятком і Лисичанськ, який росіяни у буквальному сенсі поливали вогнем.
– Бої були фактично цілодобовими. Противник постійно намагався завдати нам максимальної шкоди, задіюючи артилерію різних калібрів, – розповідає артилерист 24-ї ОМБр Віктор. – Це не бойові дії, це повне знищення росією наших територій та інфраструктури.
Попри те, що у ворога було набагато більше техніки та боєприпасів, він не залишався безкарним.
– Так, росіяни мають перевагу в артилерійських системах, але це не заважає нам їх знешкоджувати. Різниця в тому, що противник воює кількістю, а ми – точністю, – пояснює Віктор. – У Лисичанську ми успішно нищили танки ворога, БТРи, БМП, живу силу, мінометні розрахунки. Після нашої Перемоги, думаю, буде багато інформації про це. Але зараз нам потрібно працювати, а не вихвалятися.
Найбільшою цінністю українського війська, упевнений артилерист, залишаються вмотивовані й сміливі бійці.
– Наш підрозділ викладається на сто відсотків, аби наблизити Перемогу. З деякими побратимами я служу вже кілька років. Хтось мобілізувався кілька місяців тому, й ці хлопці у своїх знаннях та вміннях не поступаються бійцям, які давно у війську, адже за кілька місяців вони отримали колосальний досвід. Та війна, яка була до 24-го лютого, і та, що триває зараз, – це зовсім різні речі. Раніше артилеристи були в зоні відведення, постійно на навчаннях та полігонах. А з початком повномасштабного вторгнення артилерія щоденно бере участь у бойових діях, – підкреслює Віктор. – І кожного дня наші військовослужбовці роблять героїчні вчинки, про які можна писати книги.
Україна, переконаний захисник, дуже змінилася за останні місяці, суспільство зараз об’єднане, як ніколи.
– Якщо деякі громадяни були скептично налаштовані щодо армії, то зараз усі розуміють, що вона дійсно важлива, так само, як і мова та національна ідентичність, – говорить Віктор. – Хай українці будуть певні, що ми не здаємося і не складемо зброю. Адже боремося за Україну – незалежну, вільну, яка іде власним шляхом, де кожен має право вибору.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Зруйнувати, випалити, знищити, а потім окупувати руїни – ворожа тактика залишається незмінною. Не став винятком і Лисичанськ, який росіяни у буквальному сенсі поливали вогнем.
– Бої були фактично цілодобовими. Противник постійно намагався завдати нам максимальної шкоди, задіюючи артилерію різних калібрів, – розповідає артилерист 24-ї ОМБр Віктор. – Це не бойові дії, це повне знищення росією наших територій та інфраструктури.
Попри те, що у ворога було набагато більше техніки та боєприпасів, він не залишався безкарним.
– Так, росіяни мають перевагу в артилерійських системах, але це не заважає нам їх знешкоджувати. Різниця в тому, що противник воює кількістю, а ми – точністю, – пояснює Віктор. – У Лисичанську ми успішно нищили танки ворога, БТРи, БМП, живу силу, мінометні розрахунки. Після нашої Перемоги, думаю, буде багато інформації про це. Але зараз нам потрібно працювати, а не вихвалятися.
Найбільшою цінністю українського війська, упевнений артилерист, залишаються вмотивовані й сміливі бійці.
– Наш підрозділ викладається на сто відсотків, аби наблизити Перемогу. З деякими побратимами я служу вже кілька років. Хтось мобілізувався кілька місяців тому, й ці хлопці у своїх знаннях та вміннях не поступаються бійцям, які давно у війську, адже за кілька місяців вони отримали колосальний досвід. Та війна, яка була до 24-го лютого, і та, що триває зараз, – це зовсім різні речі. Раніше артилеристи були в зоні відведення, постійно на навчаннях та полігонах. А з початком повномасштабного вторгнення артилерія щоденно бере участь у бойових діях, – підкреслює Віктор. – І кожного дня наші військовослужбовці роблять героїчні вчинки, про які можна писати книги.
Україна, переконаний захисник, дуже змінилася за останні місяці, суспільство зараз об’єднане, як ніколи.
– Якщо деякі громадяни були скептично налаштовані щодо армії, то зараз усі розуміють, що вона дійсно важлива, так само, як і мова та національна ідентичність, – говорить Віктор. – Хай українці будуть певні, що ми не здаємося і не складемо зброю. Адже боремося за Україну – незалежну, вільну, яка іде власним шляхом, де кожен має право вибору.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
Понад два місяці наші захисники, зокрема, королівські піхотинці 24-ї ОМБр тримали оборону Попасної. За словами артилериста Володимира, це був найскладніший напрямок, на якому йому довелося воювати за майже півроку повномасштабної війни.
– На штурм міста росіяни кинули величезну кількість сил – морську піхоту, підрозділи силових структур, ПВК. На Попасну йшли потужні колони техніки. Тактика ворога не змінилася з часів Другої світової війни – він у буквальному сенсі давив кількістю, просувався вперед по тілах своїх загиблих, не зупиняючись. Засилають, наприклад, 500 бійців, ми їх б’ємо, слідом за ними одразу йдуть ще 500, – згадує пекельні дні Володимир. – Ми, відповідно, стримували їхню навалу, не давали зайти до міста.
Завданням артилерії була підтримка дій піхоти.
– Відбивали колони, перешкоджали підвозу забезпечення для підрозділів ворога та їхньому просуванню по місту, – розповідає артилерист. – Кількість знищеної російської техніки не було коли рахувати, якщо чесно. Ми вражали по 40-50 цілей на день – танки, БМП, БТР, легкові машини.
Королівські піхотинці робили подекуди неможливе, щоб український прапор майорів над Попасною. Втримували шалений натиск надзусиллями людей.
– Усі бійці показали себе героями. Мої хлопці витягували машини з-під обстрілів, ремонтували їх фактично під вибухами. Наводилися, стріляли, по них одразу ж прилітало, але вони знову і знову йшли у бій попри переважаючі сили противника, – говорить Володимир. – Але зрештою ворог знайшов вразливе місце і прорвав оборону. І нам довелося відходити на більш вигідні рубежі. Не буду приховувати, гірко було залишати місто. Але ми розуміли, що потрібно зберегти піхоту, щоб згодом піти у контрнаступ і звільнити від російської окупації усі наші міста й села. І ми це зробимо обов’язково.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Понад два місяці наші захисники, зокрема, королівські піхотинці 24-ї ОМБр тримали оборону Попасної. За словами артилериста Володимира, це був найскладніший напрямок, на якому йому довелося воювати за майже півроку повномасштабної війни.
– На штурм міста росіяни кинули величезну кількість сил – морську піхоту, підрозділи силових структур, ПВК. На Попасну йшли потужні колони техніки. Тактика ворога не змінилася з часів Другої світової війни – він у буквальному сенсі давив кількістю, просувався вперед по тілах своїх загиблих, не зупиняючись. Засилають, наприклад, 500 бійців, ми їх б’ємо, слідом за ними одразу йдуть ще 500, – згадує пекельні дні Володимир. – Ми, відповідно, стримували їхню навалу, не давали зайти до міста.
Завданням артилерії була підтримка дій піхоти.
– Відбивали колони, перешкоджали підвозу забезпечення для підрозділів ворога та їхньому просуванню по місту, – розповідає артилерист. – Кількість знищеної російської техніки не було коли рахувати, якщо чесно. Ми вражали по 40-50 цілей на день – танки, БМП, БТР, легкові машини.
Королівські піхотинці робили подекуди неможливе, щоб український прапор майорів над Попасною. Втримували шалений натиск надзусиллями людей.
– Усі бійці показали себе героями. Мої хлопці витягували машини з-під обстрілів, ремонтували їх фактично під вибухами. Наводилися, стріляли, по них одразу ж прилітало, але вони знову і знову йшли у бій попри переважаючі сили противника, – говорить Володимир. – Але зрештою ворог знайшов вразливе місце і прорвав оборону. І нам довелося відходити на більш вигідні рубежі. Не буду приховувати, гірко було залишати місто. Але ми розуміли, що потрібно зберегти піхоту, щоб згодом піти у контрнаступ і звільнити від російської окупації усі наші міста й села. І ми це зробимо обов’язково.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
- У мирному житті я 30 років вирощував хліб, мої руки тримали колоски пшениці, і я радів врожаю, мов дитина. Зараз ворог спалює землю і повертає нас у 32-33-й роки, - розповідає артилерист Володимир.
Світова продовольча криза є ще одним жахливим наслідком російської агресії проти України.
Володимир родом з Полтавщини. З 2014-го допомагав військовим як волонтер. 24 лютого, з початком широкомасштабного вторгнення РФ, без вагань вирушив до військкомату [територіального центру комплектування та соціальної підтримки].
- Іду захищати моїх дітей, - так пояснив своє рішення рідним.
Випробування і жахи війни, крізь які доводиться проходити нашим захисникам, накладають свій важкий відбиток. В очах Володимира - біль і втома. Але не страх...
- Страх? Не знаю... Я не думаю про нього. Зосереджуюся на тому, як уберегти побратимів.
У перервах між обстрілами думає про родину.
- Двічі за весь час вдалося побачитися з донькою та на кілька хвилин обійняти сина. Я не міг нічого йому сказати, не міг відірвати його від себе, йому 6 років, а донечці 26. Ось таке воно життя, - з ніжністю говорить Володимир.
Військовослужбовець мріє про Перемогу.
- Після Перемоги я з дітьми поїду в навколосвітню подорож, більше любитиму це життя. І, звісно, вирощуватиму хліб, щоб ніде у світі не було голоду.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
- У мирному житті я 30 років вирощував хліб, мої руки тримали колоски пшениці, і я радів врожаю, мов дитина. Зараз ворог спалює землю і повертає нас у 32-33-й роки, - розповідає артилерист Володимир.
Світова продовольча криза є ще одним жахливим наслідком російської агресії проти України.
Володимир родом з Полтавщини. З 2014-го допомагав військовим як волонтер. 24 лютого, з початком широкомасштабного вторгнення РФ, без вагань вирушив до військкомату [територіального центру комплектування та соціальної підтримки].
- Іду захищати моїх дітей, - так пояснив своє рішення рідним.
Випробування і жахи війни, крізь які доводиться проходити нашим захисникам, накладають свій важкий відбиток. В очах Володимира - біль і втома. Але не страх...
- Страх? Не знаю... Я не думаю про нього. Зосереджуюся на тому, як уберегти побратимів.
У перервах між обстрілами думає про родину.
- Двічі за весь час вдалося побачитися з донькою та на кілька хвилин обійняти сина. Я не міг нічого йому сказати, не міг відірвати його від себе, йому 6 років, а донечці 26. Ось таке воно життя, - з ніжністю говорить Володимир.
Військовослужбовець мріє про Перемогу.
- Після Перемоги я з дітьми поїду в навколосвітню подорож, більше любитиму це життя. І, звісно, вирощуватиму хліб, щоб ніде у світі не було голоду.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
Ще взимку Михайло жив із родиною у Китаї. Дружина викладала англійську мову, він професійно займався фотосправою і переймався хіба тим, що знову продовжили локдаун. Почувши з новин про напад росії, не роздумуючи, повернувся в Україну – захищати рідну землю.
– Тут мій дім, мої батьки, я не міг залишатися на чужині, – говорить боєць 24-ї ОМБр. – У війську потрапив до артилерії – цю спеціалізацію я опанував ще під час строкової служби. Разом зі мною служить багато цікавих людей, у кожного своя історія. Всі ми різні, але мета у нас одна – Перемога!
Після війни Михайло не збирається знову залишати Батьківщину. Навпаки – хоче, щоб додому повернулася дружина, разом із якою мріє подорожувати Україною.
– А поки що маємо побороти ворога. Хотів би сказати усім українцям: доки ми тут, на фронті, ви у безпеці, – наголошує артилерист. – Вірте в Збройні Сили України. Ми тримаємося, йдемо до Перемоги і дуже цінуємо вашу підтримку.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Ще взимку Михайло жив із родиною у Китаї. Дружина викладала англійську мову, він професійно займався фотосправою і переймався хіба тим, що знову продовжили локдаун. Почувши з новин про напад росії, не роздумуючи, повернувся в Україну – захищати рідну землю.
– Тут мій дім, мої батьки, я не міг залишатися на чужині, – говорить боєць 24-ї ОМБр. – У війську потрапив до артилерії – цю спеціалізацію я опанував ще під час строкової служби. Разом зі мною служить багато цікавих людей, у кожного своя історія. Всі ми різні, але мета у нас одна – Перемога!
Після війни Михайло не збирається знову залишати Батьківщину. Навпаки – хоче, щоб додому повернулася дружина, разом із якою мріє подорожувати Україною.
– А поки що маємо побороти ворога. Хотів би сказати усім українцям: доки ми тут, на фронті, ви у безпеці, – наголошує артилерист. – Вірте в Збройні Сили України. Ми тримаємося, йдемо до Перемоги і дуже цінуємо вашу підтримку.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
Свій позивний боєць 53-ї ОМБр «Агроном» отримав завдяки неабиякій господарській жилці.
– Ще коли служив у зоні ООС, на позиціях вирощував овочі, – розповідає Артем. – Садив, доглядав. Так і приліпилося до мене – «Агроном». Коли прийшла велика війна, про садівництво довелося забути…
У районі відповідальності підрозділу Артема потужні обстріли почалися за тиждень до повномасштабного вторгнення росії.
– Перший артилерійський обстріл був 16 лютого, і з того моменту вони вже не припинялися. Адреналіну, звісно, додали. Далі почали наступати ворожі танки. Але наші артилеристи – вмілі хлопці, вони швидко знищували колони російської техніки, і це, треба сказати, дуже підтримало бойовий дух піхоти, – говорить боєць.
З-поміж численних подій, які відбулися на його ділянці за останні місяці, Артем чи не найбільше згадує звільнення Павлівки – маленького, але стратегічно важливого села під Вугледаром.
– Це було швидко, неочікувано для ворога і дуже круто! – з захватом розповідає «Агроном». – Я щиро вражений. Хоча підрозділи, які звільняли Павлівку, не є штурмовими, вони діяли дуже професійно. Було страшно, але завдання виконали. Я згадую одного хлопця з батальйону «Айдар». Перед штурмом у Павлівці він говорив, що боїться йти у бій. Попри це, в результаті він повівся як герой, врятувавши побратимів. Коли хлопці сиділи в обороні на одному з подвір’їв, туди зайшла група російських військових. Недовго думаючи, хлопець обеззброїв першого ж, хто ступив на подвір’я. Зав’язалася сутичка і ворог змушений був тікати.
Розмірковуючи про війну, Артем запевняє: у ворога немає жодних шансів.
– Маразматичний старий дід путін, який розуміє, що доживає свої дні, назбирав військо, щоб відродити радянський союз і прибрати до рук Україну. Але це йому не вдасться, – резюмує «Агроном». – Моя найбільша мотивація – родина, маленька донька, яка чекає вдома. Знаєте, мабуть найтяжче – знати, що діти ростуть, дорослішають, доки ми тут, і ми не маємо можливості того бачити. Тому хочеться якнайшвидше звільнити наші території, здобути Перемогу і нарешті повернутися додому.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Свій позивний боєць 53-ї ОМБр «Агроном» отримав завдяки неабиякій господарській жилці.
– Ще коли служив у зоні ООС, на позиціях вирощував овочі, – розповідає Артем. – Садив, доглядав. Так і приліпилося до мене – «Агроном». Коли прийшла велика війна, про садівництво довелося забути…
У районі відповідальності підрозділу Артема потужні обстріли почалися за тиждень до повномасштабного вторгнення росії.
– Перший артилерійський обстріл був 16 лютого, і з того моменту вони вже не припинялися. Адреналіну, звісно, додали. Далі почали наступати ворожі танки. Але наші артилеристи – вмілі хлопці, вони швидко знищували колони російської техніки, і це, треба сказати, дуже підтримало бойовий дух піхоти, – говорить боєць.
З-поміж численних подій, які відбулися на його ділянці за останні місяці, Артем чи не найбільше згадує звільнення Павлівки – маленького, але стратегічно важливого села під Вугледаром.
– Це було швидко, неочікувано для ворога і дуже круто! – з захватом розповідає «Агроном». – Я щиро вражений. Хоча підрозділи, які звільняли Павлівку, не є штурмовими, вони діяли дуже професійно. Було страшно, але завдання виконали. Я згадую одного хлопця з батальйону «Айдар». Перед штурмом у Павлівці він говорив, що боїться йти у бій. Попри це, в результаті він повівся як герой, врятувавши побратимів. Коли хлопці сиділи в обороні на одному з подвір’їв, туди зайшла група російських військових. Недовго думаючи, хлопець обеззброїв першого ж, хто ступив на подвір’я. Зав’язалася сутичка і ворог змушений був тікати.
Розмірковуючи про війну, Артем запевняє: у ворога немає жодних шансів.
– Маразматичний старий дід путін, який розуміє, що доживає свої дні, назбирав військо, щоб відродити радянський союз і прибрати до рук Україну. Але це йому не вдасться, – резюмує «Агроном». – Моя найбільша мотивація – родина, маленька донька, яка чекає вдома. Знаєте, мабуть найтяжче – знати, що діти ростуть, дорослішають, доки ми тут, і ми не маємо можливості того бачити. Тому хочеться якнайшвидше звільнити наші території, здобути Перемогу і нарешті повернутися додому.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
«Тільки б встигнути», – молитва медиків, які забирають поранених з поля бою, і водіїв, що мають якнайшвидше їх вивезти. У Миколи, водія медичного взводу 60-ї ОПБр, є ще одна: «Тільки б не зламатися в дорозі».
– Це дійсно постійний страх, якщо чесно, – говорить він, – що зупиниться машина у найвідповідальніший момент. Поки що вдавалося не підводити екіпаж. Доїжджали, коли треба, й усіх привозили живими.
До повномасштабного вторгнення росії Микола теж працював водієм, розвозив ліки та медпрепарати по аптеках – кожен день за звичним маршрутом. Коли ж потрапив на фронт, довелося дуже швидко вивчати незнайому місцевість.
– Мабуть, це було найскладнішим випробуванням спочатку, – зазначає водій евакуаційного екіпажу. – Потрібно було вивчити місцевість і дороги, знати, як і до кого швидше доїхати. За кермом слухав команди старшого, який сидів поруч, і просто старався не розгубитися. З часом призвичаївся, тепер знаю, звідки і чого очікувати. Найнебезпечніші ситуації – коли їдеш уночі й нічого не бачиш. Натомість, ворог тебе бачить і «насипає». Йому немає різниці, що за машина їде – медична чи ні, росіяни стріляють по всьому, що рухається.
Водійську вправність Миколи вже встигли відзначити у підрозділі – найчастіше на виїздах за кермом саме він.
– Не те щоб я незамінний, звичайно, але так виходить, – посміхається він. – Утім, про відпочинок зараз не думаю. Головне – вигнати ворога з нашої землі.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
«Тільки б встигнути», – молитва медиків, які забирають поранених з поля бою, і водіїв, що мають якнайшвидше їх вивезти. У Миколи, водія медичного взводу 60-ї ОПБр, є ще одна: «Тільки б не зламатися в дорозі».
– Це дійсно постійний страх, якщо чесно, – говорить він, – що зупиниться машина у найвідповідальніший момент. Поки що вдавалося не підводити екіпаж. Доїжджали, коли треба, й усіх привозили живими.
До повномасштабного вторгнення росії Микола теж працював водієм, розвозив ліки та медпрепарати по аптеках – кожен день за звичним маршрутом. Коли ж потрапив на фронт, довелося дуже швидко вивчати незнайому місцевість.
– Мабуть, це було найскладнішим випробуванням спочатку, – зазначає водій евакуаційного екіпажу. – Потрібно було вивчити місцевість і дороги, знати, як і до кого швидше доїхати. За кермом слухав команди старшого, який сидів поруч, і просто старався не розгубитися. З часом призвичаївся, тепер знаю, звідки і чого очікувати. Найнебезпечніші ситуації – коли їдеш уночі й нічого не бачиш. Натомість, ворог тебе бачить і «насипає». Йому немає різниці, що за машина їде – медична чи ні, росіяни стріляють по всьому, що рухається.
Водійську вправність Миколи вже встигли відзначити у підрозділі – найчастіше на виїздах за кермом саме він.
– Не те щоб я незамінний, звичайно, але так виходить, – посміхається він. – Утім, про відпочинок зараз не думаю. Головне – вигнати ворога з нашої землі.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
Боєць 68-ї окремої єгерської бригади Вадим у 2014 році займався евакуацією з тимчасово окупованого Криму наших громадян. Останній виїзд, каже, був 15 березня з Севастополя.
– Вже тоді спостерігав велику кількість російських блок-постів, зокрема, і з «кадирівцями», – згадує воїн. – Боляче було бачити, як так звані «зелені чоловічки» поступово захоплюють півострів. 16 березня окупанти провели «референдум». Усі їхні сили були спрямовані та те, щоб якнайшвидше здійснити незаконну анексію Криму.
Ще тоді Вадим пообіцяв собі, що обов’язково повернеться у Крим – разом із синьо-жовтими стягами. І зараз він робить все можливе, аби наблизити цей день.
– Я задоволений роботою нашою арти та очікую на чергові поставки важкої зброї. Хлопці добряче «смажать» окупантів, тому, чим більше зброї, тим чистішою буде наша земля, – говорить Вадим. – Перемогу мрію зустріти з побратимами. За час служби ми з хлопцям настільки поріднилися, що ми один одному вже більше, ніж друзі – брати.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Боєць 68-ї окремої єгерської бригади Вадим у 2014 році займався евакуацією з тимчасово окупованого Криму наших громадян. Останній виїзд, каже, був 15 березня з Севастополя.
– Вже тоді спостерігав велику кількість російських блок-постів, зокрема, і з «кадирівцями», – згадує воїн. – Боляче було бачити, як так звані «зелені чоловічки» поступово захоплюють півострів. 16 березня окупанти провели «референдум». Усі їхні сили були спрямовані та те, щоб якнайшвидше здійснити незаконну анексію Криму.
Ще тоді Вадим пообіцяв собі, що обов’язково повернеться у Крим – разом із синьо-жовтими стягами. І зараз він робить все можливе, аби наблизити цей день.
– Я задоволений роботою нашою арти та очікую на чергові поставки важкої зброї. Хлопці добряче «смажать» окупантів, тому, чим більше зброї, тим чистішою буде наша земля, – говорить Вадим. – Перемогу мрію зустріти з побратимами. За час служби ми з хлопцям настільки поріднилися, що ми один одному вже більше, ніж друзі – брати.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
«Побратими – моя друга родина», – боєць 25-ї ОПДБр, навідник танку Дмитро промовляє ці слова, не як загальну, канцелярську фразу. Для нього, сироти, підрозділ дійсно є родиною.
– Для мене сім’я – дуже важливе поняття. Я сам сирота, коли був ще немовлям, батьки загинули в аварії. Виховувала мене бабуся, яка померла 4 роки тому, – розповідає військовий.
У мирному житті Дмитро працював шахтарем у Кривому Розі. Далі – строкова служба, піврічна перерва і знову війна. Повномасштабна. Після призову солдату довелося максимально швидко опановувати танк Т-80. Каже, що раніше вчився танковій справі, але теоретичні знання і їх практичне застосування – різні речі.
– Ти висуваєшся на позицію, бачиш мішень і відкриваєш вогонь. І весь час ризикуєш життям, – говорить Дмитро. – Головне, щоб техніка не підводила. Звісно, добре було б, якби нам надали Т-90, які швидко підіймають заряд, чи круті американські Abrams. Але, чесно кажучи, ми й на танках, які є в наявності, здатні добряче бити ворога.
Після війни танкіст мріє повернутися додому і одружитися.
– І далі – просто жити. Це, як виявилося, найбільше щастя. А коли з’являться діти, дам їм батьківські імена. Донечку назву Ольгою, сина – Віталіком, – ділиться планами Дмитро. – Упевнений, тато і мама з неба точно вболівають за нашу Перемогу. І Україна переможе!
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
«Побратими – моя друга родина», – боєць 25-ї ОПДБр, навідник танку Дмитро промовляє ці слова, не як загальну, канцелярську фразу. Для нього, сироти, підрозділ дійсно є родиною.
– Для мене сім’я – дуже важливе поняття. Я сам сирота, коли був ще немовлям, батьки загинули в аварії. Виховувала мене бабуся, яка померла 4 роки тому, – розповідає військовий.
У мирному житті Дмитро працював шахтарем у Кривому Розі. Далі – строкова служба, піврічна перерва і знову війна. Повномасштабна. Після призову солдату довелося максимально швидко опановувати танк Т-80. Каже, що раніше вчився танковій справі, але теоретичні знання і їх практичне застосування – різні речі.
– Ти висуваєшся на позицію, бачиш мішень і відкриваєш вогонь. І весь час ризикуєш життям, – говорить Дмитро. – Головне, щоб техніка не підводила. Звісно, добре було б, якби нам надали Т-90, які швидко підіймають заряд, чи круті американські Abrams. Але, чесно кажучи, ми й на танках, які є в наявності, здатні добряче бити ворога.
Після війни танкіст мріє повернутися додому і одружитися.
– І далі – просто жити. Це, як виявилося, найбільше щастя. А коли з’являться діти, дам їм батьківські імена. Донечку назву Ольгою, сина – Віталіком, – ділиться планами Дмитро. – Упевнений, тато і мама з неба точно вболівають за нашу Перемогу. І Україна переможе!
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
Коли вранці 24 лютого мешканці Маріуполя прокинулися від вибухів, мало хто міг уявити, що російські окупанти за лічені місяці перетворять квітуче місто на руїни.
– Я один із тих, хто сподівався, що страшніше, ніж у 2014-2015 роках, не буде. Думав, що постріляють трішки, та й усе, – зізнається маріуполець Іван. – Але обстріли лише посилювалися. Того дня, коли прилетіло у мій двір, я усвідомив, що попереду – пекло. Люди лишали будинки і тікали з речами вглиб Маріуполя. Ми не знали, куди біжимо, головне – подалі від смерті. Боляче було спостерігати, як усе, що наживалося роками, знищується в один момент. Коли почалися сильні обстріли по всьому місту, забрав маму та виїхав разом з нею. Тато зміг приєднатися до нас пізніше, був змушений виїжджати через окуповані території, бо гуманітарних коридорів не було.
Знаєте, страшно, коли ти їдеш по своїй землі, а всюди ворожі війська зі зброєю, блок-пости з російськими та «днрівськими» прапорами. Тоді я відчув, як в мені народжується ненависть до ворога. У той момент я пообіцяв собі, що буду нищити росіян.
Виїхавши з Маріуполя, хлопець став на облік як переселенець і одразу мобілізувався до 53-ї ОМБр.
– Хто ж буде звільняти моє місто, як не я? Я хочу додому, побратими теж, тому, як би це важко не було, ми маємо боротись, – упевнений Іван.
Йому й досі важко змиритися з тим, що росіяни фактично знищили його улюблений Маріуполь.
– Знаєте, останні 6 років Маріуполь розвивався шаленими темпами. Місто квітло: оновили транспорт, реставрували будинки, відремонтували вулиці. Чисто все довкола, парки, фонтани, море поруч – живи й радій. А зараз там усюди лише попіл… Немає води, світла. росіяни – це руйнівники і кати, – каже Іван. – Їм не потрібні були люди, заводи, інфраструктура. Їх цікавила лише земля, дорога на Крим. Я завжди думаю про це, коли берусь за зброю. Розумію, що маю вбити ворогів, лише так ми станемо вільні. У росіян війна заради війни. А ми знаємо, за кого та за що боремось. В цьому і різниця між нами.
До речі, Іван з гордістю каже, що з початком повномасштабного вторгнення росії принципово перейшов на українську мову.
– Російська – мова мого ворога. Тому я твердо вирішив, що більше не буду нею користуватися. А от нашу рідну мову треба плекати. Радіо, телебачення, газети – всюди має бути українська мова, – запевняє Іван.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Коли вранці 24 лютого мешканці Маріуполя прокинулися від вибухів, мало хто міг уявити, що російські окупанти за лічені місяці перетворять квітуче місто на руїни.
– Я один із тих, хто сподівався, що страшніше, ніж у 2014-2015 роках, не буде. Думав, що постріляють трішки, та й усе, – зізнається маріуполець Іван. – Але обстріли лише посилювалися. Того дня, коли прилетіло у мій двір, я усвідомив, що попереду – пекло. Люди лишали будинки і тікали з речами вглиб Маріуполя. Ми не знали, куди біжимо, головне – подалі від смерті. Боляче було спостерігати, як усе, що наживалося роками, знищується в один момент. Коли почалися сильні обстріли по всьому місту, забрав маму та виїхав разом з нею. Тато зміг приєднатися до нас пізніше, був змушений виїжджати через окуповані території, бо гуманітарних коридорів не було.
Знаєте, страшно, коли ти їдеш по своїй землі, а всюди ворожі війська зі зброєю, блок-пости з російськими та «днрівськими» прапорами. Тоді я відчув, як в мені народжується ненависть до ворога. У той момент я пообіцяв собі, що буду нищити росіян.
Виїхавши з Маріуполя, хлопець став на облік як переселенець і одразу мобілізувався до 53-ї ОМБр.
– Хто ж буде звільняти моє місто, як не я? Я хочу додому, побратими теж, тому, як би це важко не було, ми маємо боротись, – упевнений Іван.
Йому й досі важко змиритися з тим, що росіяни фактично знищили його улюблений Маріуполь.
– Знаєте, останні 6 років Маріуполь розвивався шаленими темпами. Місто квітло: оновили транспорт, реставрували будинки, відремонтували вулиці. Чисто все довкола, парки, фонтани, море поруч – живи й радій. А зараз там усюди лише попіл… Немає води, світла. росіяни – це руйнівники і кати, – каже Іван. – Їм не потрібні були люди, заводи, інфраструктура. Їх цікавила лише земля, дорога на Крим. Я завжди думаю про це, коли берусь за зброю. Розумію, що маю вбити ворогів, лише так ми станемо вільні. У росіян війна заради війни. А ми знаємо, за кого та за що боремось. В цьому і різниця між нами.
До речі, Іван з гордістю каже, що з початком повномасштабного вторгнення росії принципово перейшов на українську мову.
– Російська – мова мого ворога. Тому я твердо вирішив, що більше не буду нею користуватися. А от нашу рідну мову треба плекати. Радіо, телебачення, газети – всюди має бути українська мова, – запевняє Іван.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
Початок повномасштабного вторгнення росії застав 37-річного Івана у рідному селі на Житомирщині. В березні він мобілізувався до ЗСУ та пішов на навчання – опановувати управління танком Т-80. Зараз він – командир танкового взводу 25-ї ОПДБр.
– Командування людьми – це велика відповідальність, – зазначає Іван. – Адже кожен танковий екіпаж має повернутися із завдання живим. Кожен бій – це героїзм та відвага хлопців. Разом із тим, коли сам їдеш в танку, ти не думаєш про себе, лише про те, чи достатньо залишилося боєприпасів, щоб вести вогонь. Як командир я оцінюю обстановку та даю команди. Бути танкістом непросто, тактика стрільби на полі бою складна і треба швидко приймати правильні рішення.
Перші серйозні бої підрозділу Івана були на Харківському напрямку.
– Місцевий рельєф додавав труднощів, проте наші хлопці впорались, – каже командир. – Я ними пишаюся. Чесно кажучи, під час першого бою я до кінця не усвідомлював, що і як я зробив. І під час другого теж. Тільки згодом, коли адреналін спав, ти починаєш усе прокручувати в голові та аналізувати зроблене. Зараз ми маємо неабиякий досвід. Трохи важче з нічними боями, бо там потрібні тепловізори, щоб добре вести прицільний вогонь.
Вдома на воїна чекають рідні. Каже, що намагається використовувати найменшу можливість для спілкування з ними, щоб почути рідні голоси, дізнатися, що всі живі й здорові.
– А от про ворогів можу сказати лише одне: не розумію мотивацію росіян. Вони воюють за гроші. Ми – за рідну землю, за свої родини, – говорить Іван.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Початок повномасштабного вторгнення росії застав 37-річного Івана у рідному селі на Житомирщині. В березні він мобілізувався до ЗСУ та пішов на навчання – опановувати управління танком Т-80. Зараз він – командир танкового взводу 25-ї ОПДБр.
– Командування людьми – це велика відповідальність, – зазначає Іван. – Адже кожен танковий екіпаж має повернутися із завдання живим. Кожен бій – це героїзм та відвага хлопців. Разом із тим, коли сам їдеш в танку, ти не думаєш про себе, лише про те, чи достатньо залишилося боєприпасів, щоб вести вогонь. Як командир я оцінюю обстановку та даю команди. Бути танкістом непросто, тактика стрільби на полі бою складна і треба швидко приймати правильні рішення.
Перші серйозні бої підрозділу Івана були на Харківському напрямку.
– Місцевий рельєф додавав труднощів, проте наші хлопці впорались, – каже командир. – Я ними пишаюся. Чесно кажучи, під час першого бою я до кінця не усвідомлював, що і як я зробив. І під час другого теж. Тільки згодом, коли адреналін спав, ти починаєш усе прокручувати в голові та аналізувати зроблене. Зараз ми маємо неабиякий досвід. Трохи важче з нічними боями, бо там потрібні тепловізори, щоб добре вести прицільний вогонь.
Вдома на воїна чекають рідні. Каже, що намагається використовувати найменшу можливість для спілкування з ними, щоб почути рідні голоси, дізнатися, що всі живі й здорові.
– А от про ворогів можу сказати лише одне: не розумію мотивацію росіян. Вони воюють за гроші. Ми – за рідну землю, за свої родини, – говорить Іван.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
Харків’янин Іван з дитинства мріяв стати танкістом. Пригадує, як їздив з батьками до музею, подивитися на танки. Його немов магнітом тягнуло до цих важких машин. Тоді хлопчик і уявити не міг, що його мрія здійсниться. Так само він не знав, що доведеться боротися з ворогами за право вільно жити на рідній землі.
До лав Збройних Сил України Іван доєднався у 2016 році. Зараз у танковому підрозділі 25-ї ОПДБр воює проти російських загарбників.
– Це страшна війна, противник застосовує РСЗВ «Солнцепек», «Буратино», всі види ракет. Це тактика тотального випалювання територій, – каже танкіст. – Подивіться на Маріуполь, інші українські міста.
Як би не було важко, Іван жодної миті не жалкує про власний вибір. Свою роботу воїн виконує бездоганно. Професійно і з великим азартом.
– Коли заводжу танк, аж мурашки по шкірі, так мені подобається ця техніка. А про рівень адреналіну під час бою годі й говорити. В танковому екіпажі у кожного своя робота. І всі ми маємо працювати злагоджено. Коли влучно відпрацьовуєш усі цілі, комбат тисне тобі руку і усі кажуть, що ми красотуни, аж «мотор» вилітає від радості, – з посмішкою говорить молодший сержант.
Свій Т- 80 Іван називає доброю, слухняною дівчинкою. Втім, зізнається, що хотів би освоїти й новітні зразки техніки від партнерів, наприклад, американський M1 Abrams.
– Ти сидиш в капсулі і навіть якщо у танк влучають, у капсулі усі залишаються неушкодженими. А ще дуже потрібні тепловізори, хоча ми й без них ворога добряче палимо, – резюмує танкіст.
Звісно, як і всі українці, Іван мріє про Перемогу. Має багато планів після війни. Найперше – святкування весілля з коханою Ольгою, якій вже зробив пропозицію. Але і з «дівчинкою Т-80» розлучатися не буде.
– Хочу служити ще років 10. Мені до душі те, що я роблю. Я пишаюся тим, що захищаю рідний край, – говорить Іван.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Харків’янин Іван з дитинства мріяв стати танкістом. Пригадує, як їздив з батьками до музею, подивитися на танки. Його немов магнітом тягнуло до цих важких машин. Тоді хлопчик і уявити не міг, що його мрія здійсниться. Так само він не знав, що доведеться боротися з ворогами за право вільно жити на рідній землі.
До лав Збройних Сил України Іван доєднався у 2016 році. Зараз у танковому підрозділі 25-ї ОПДБр воює проти російських загарбників.
– Це страшна війна, противник застосовує РСЗВ «Солнцепек», «Буратино», всі види ракет. Це тактика тотального випалювання територій, – каже танкіст. – Подивіться на Маріуполь, інші українські міста.
Як би не було важко, Іван жодної миті не жалкує про власний вибір. Свою роботу воїн виконує бездоганно. Професійно і з великим азартом.
– Коли заводжу танк, аж мурашки по шкірі, так мені подобається ця техніка. А про рівень адреналіну під час бою годі й говорити. В танковому екіпажі у кожного своя робота. І всі ми маємо працювати злагоджено. Коли влучно відпрацьовуєш усі цілі, комбат тисне тобі руку і усі кажуть, що ми красотуни, аж «мотор» вилітає від радості, – з посмішкою говорить молодший сержант.
Свій Т- 80 Іван називає доброю, слухняною дівчинкою. Втім, зізнається, що хотів би освоїти й новітні зразки техніки від партнерів, наприклад, американський M1 Abrams.
– Ти сидиш в капсулі і навіть якщо у танк влучають, у капсулі усі залишаються неушкодженими. А ще дуже потрібні тепловізори, хоча ми й без них ворога добряче палимо, – резюмує танкіст.
Звісно, як і всі українці, Іван мріє про Перемогу. Має багато планів після війни. Найперше – святкування весілля з коханою Ольгою, якій вже зробив пропозицію. Але і з «дівчинкою Т-80» розлучатися не буде.
– Хочу служити ще років 10. Мені до душі те, що я роблю. Я пишаюся тим, що захищаю рідний край, – говорить Іван.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
Час стирає з пам’яті окремі фрагменти, події зливаються в один суцільний нескінченний день 24 лютого 2022 року. Але у кожного воїна є свої незабутні історії.
Один з найважчих епізодів повномасштабної війни для бійця 53-ї ОМБр Олега – бій у смт Нікольське Маріупольського району. Там він отримав важке поранення – 3-сантиметровий уламок потрапив у плече і зламав лопатку.
– Це була важка операція. На нас виїхали чотири ворожих танки, над посадкою кружляв російський гелікоптер. Вогонь був дуже потужний, – згадує Олег.
Командир говорить, що усі його бійці – герої, адже продовжують виконувати завдання у будь-якій ситуації, навіть найнебезпечнішій.
– Коли іде щільний обстріл, то не кожен може знайти в собі сили встати і переміститися з однієї точки в іншу. Зробити ці кроки – теж героїзм. Так само, як перевезти БК під обстрілом тощо. Так, страшно, але якщо не ми, то хто?
Вдома на Олега чекають мати та дружина. Намагається телефонувати їм якомога частіше, адже, як зізнається, після розмов з ними на душі стає легше. Найбільше командир мріє про мир та повернення додому. Але запевняє, що боронити державні рубежі буде, допоки матиме сили.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Час стирає з пам’яті окремі фрагменти, події зливаються в один суцільний нескінченний день 24 лютого 2022 року. Але у кожного воїна є свої незабутні історії.
Один з найважчих епізодів повномасштабної війни для бійця 53-ї ОМБр Олега – бій у смт Нікольське Маріупольського району. Там він отримав важке поранення – 3-сантиметровий уламок потрапив у плече і зламав лопатку.
– Це була важка операція. На нас виїхали чотири ворожих танки, над посадкою кружляв російський гелікоптер. Вогонь був дуже потужний, – згадує Олег.
Командир говорить, що усі його бійці – герої, адже продовжують виконувати завдання у будь-якій ситуації, навіть найнебезпечнішій.
– Коли іде щільний обстріл, то не кожен може знайти в собі сили встати і переміститися з однієї точки в іншу. Зробити ці кроки – теж героїзм. Так само, як перевезти БК під обстрілом тощо. Так, страшно, але якщо не ми, то хто?
Вдома на Олега чекають мати та дружина. Намагається телефонувати їм якомога частіше, адже, як зізнається, після розмов з ними на душі стає легше. Найбільше командир мріє про мир та повернення додому. Але запевняє, що боронити державні рубежі буде, допоки матиме сили.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
23-річний Олександр – психолог батальйону 25-ї ОПДБр. За освітою Олександр політолог, тож уважно відслідковував і аналізував події навколо України ще до початку повномасштабного вторгнення. Піти до війська вирішив ще у перші дні великої війни, коли ворожі колони намагалися прорватися до його рідного Харкова.
Тактика ворога, упевнений Олександр, повністю побудована на радянських підручниках. А от наша – гнучка, нелінійна, противник не здатен прорахувати наші плани. І наші командири, на відміну від російських, насамперед думають про збереження життя особового складу.
Про 25-ту повітрянодесантну бригаду Олександр розповідає, як про велику родину. Між бійцями тут теплі і дружні стосунки. І втрата кожного побратима – це велике горе для військової родини. Олександру, на жаль, довелося пережити й це.
– Спершу, коли формували БТГР, я був командиром піхотного взводу, тоді ми отримала завдання їхати під Лозову. Там загинули мої хлопці, це стало сильним ударом для мене, – розповідає він. – Важко було… Адже ми жили в одній кімнаті, їли один хліб. Коли БТГР розформували та Лозова вже була в безпеці, нас розподілили по батальйонах, я потрапив у танковий. Але тих хлопців я не забуду ніколи.
Олександр упевнений: танкіст має бути розумним і хоробрим.
– А ще холоднокровним, щоб діяти без емоцій, тоді повернешся живим, – додає він. – Маю сказати, що моральний стан у танкістів дуже високий.
Саша дуже хвилюється за своїх батьків, які прийняли складне рішення та не виїхали з Харкова. А вони, своєю чергою, – за сина, який на передовій боронить країну.
– Для моєї матусі головне, щоб я їй хоча б плюсика надіслав і все, – посміхається Олександр. – Звісно, намагаюся телефонувати, щоб мама знала, що зі мною все добре.
Щодо постачання західної зброї до України Олександр каже одне: з часів Холодної війни європейці не бачили такої страшної війни, як відбувається зараз в Україні. І їм потрібно нагадувати, що наразі українські воїни стоять щитом, захищаючи не тільки свою державу, а й увесь цивілізований світ. І в цій боротьбі зброя дуже важлива.
– Ми вже бачимо, що зброя від союзників здатна змінити хід війни. Як, наприклад, HIMARS. Тому її постачання потрібно прискорювати і збільшувати.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
23-річний Олександр – психолог батальйону 25-ї ОПДБр. За освітою Олександр політолог, тож уважно відслідковував і аналізував події навколо України ще до початку повномасштабного вторгнення. Піти до війська вирішив ще у перші дні великої війни, коли ворожі колони намагалися прорватися до його рідного Харкова.
Тактика ворога, упевнений Олександр, повністю побудована на радянських підручниках. А от наша – гнучка, нелінійна, противник не здатен прорахувати наші плани. І наші командири, на відміну від російських, насамперед думають про збереження життя особового складу.
Про 25-ту повітрянодесантну бригаду Олександр розповідає, як про велику родину. Між бійцями тут теплі і дружні стосунки. І втрата кожного побратима – це велике горе для військової родини. Олександру, на жаль, довелося пережити й це.
– Спершу, коли формували БТГР, я був командиром піхотного взводу, тоді ми отримала завдання їхати під Лозову. Там загинули мої хлопці, це стало сильним ударом для мене, – розповідає він. – Важко було… Адже ми жили в одній кімнаті, їли один хліб. Коли БТГР розформували та Лозова вже була в безпеці, нас розподілили по батальйонах, я потрапив у танковий. Але тих хлопців я не забуду ніколи.
Олександр упевнений: танкіст має бути розумним і хоробрим.
– А ще холоднокровним, щоб діяти без емоцій, тоді повернешся живим, – додає він. – Маю сказати, що моральний стан у танкістів дуже високий.
Саша дуже хвилюється за своїх батьків, які прийняли складне рішення та не виїхали з Харкова. А вони, своєю чергою, – за сина, який на передовій боронить країну.
– Для моєї матусі головне, щоб я їй хоча б плюсика надіслав і все, – посміхається Олександр. – Звісно, намагаюся телефонувати, щоб мама знала, що зі мною все добре.
Щодо постачання західної зброї до України Олександр каже одне: з часів Холодної війни європейці не бачили такої страшної війни, як відбувається зараз в Україні. І їм потрібно нагадувати, що наразі українські воїни стоять щитом, захищаючи не тільки свою державу, а й увесь цивілізований світ. І в цій боротьбі зброя дуже важлива.
– Ми вже бачимо, що зброя від союзників здатна змінити хід війни. Як, наприклад, HIMARS. Тому її постачання потрібно прискорювати і збільшувати.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
Звільнення рідного Куп’янська для Ігоря, військовослужбовця 92-ї ОМБр, стало по-справжньому знаковою подією. Ба більше – він взяв у ньому безпосередню участь. У щойно деокупованому місті він зустрів родичів, друзів та знайомих, які щиро раділи поверненню України та дякували нашим захисникам. А от найріднішу людину побачити йому не судилося – мама Ігоря померла в окупації, так і не дочекавшись сина.
– Це біль, який ніколи не вщухне, – з гіркотою говорить військовий. – Звісно, було багато емоцій, коли місто звільнили. Люди упізнавали мене, підходили, обіймали. Всі зізнавалися, що були у шоці від того, як швидко ми погнали росіян. Мовляв, заснули під прапором окупантів, прокинулися під рідним, українським, і аж дихати легше стало. Більшість людей плакали. А ще були дуже наляканими… Дивлячись на те, що коїли тут загарбники, цей страх можна зрозуміти.
А от чого Ігор не зможе ніколи зрозуміти і пробачити – це співпраці деяких місцевих із ворогами.
– Знаходилися й ті, хто танцював під дудку окупантів. Допомагали росіянам виявляти проукраїнських активістів, родини військовослужбовців, махали російською ганчіркою-триколором. Продалися за банку консерви! – обурюється він. – І що найбільш прикро – серед них є люди, яких я знав з дитинства, і навіть не міг уявити, що вони здатні на зраду. До речі, вони накивали п’ятами разом із росіянами, не залишилися у місті. Натомість, були люди, які мене здивували. У нашому будинку жили етнічні росіяни. Я був упевнений, що вони першими бігтимуть отримувати російські паспорти. Але вони показали себе з неочікуваного боку, дуже підтримували Україну.
Вороги були упевнені, що прийшли на наші землі назавжди, поводилися як господарі. Але щойно зайшли українські війська, поспіхом тікали, кидаючи усе.
– Куп’янчанам вони говорили: от тепер ми будемо нищити місто. Вони втекли на лівий берег Осколу, там закріпилися і били артою по житлових кварталах, – говорить Ігор. – Звідти вони були героями. Але недовго… Ми їх і там дістали. І далі гнатимемо. Росіяни не зрозуміли одного: ніколи завойовник, який приходить на чужу землю, не стає переможцем. Він приречений втікати. А все, що вони зруйнували, ми відбудуємо. Я реаліст, знаю, що буде важко. Але я не боюся: закатаю рукава та й буду працювати, відновлювати своє житло, місто. І так, вважаю, має діяти кожен українець. Бо якщо сидіти та бідкатися, нічого не зміниться на краще.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Звільнення рідного Куп’янська для Ігоря, військовослужбовця 92-ї ОМБр, стало по-справжньому знаковою подією. Ба більше – він взяв у ньому безпосередню участь. У щойно деокупованому місті він зустрів родичів, друзів та знайомих, які щиро раділи поверненню України та дякували нашим захисникам. А от найріднішу людину побачити йому не судилося – мама Ігоря померла в окупації, так і не дочекавшись сина.
– Це біль, який ніколи не вщухне, – з гіркотою говорить військовий. – Звісно, було багато емоцій, коли місто звільнили. Люди упізнавали мене, підходили, обіймали. Всі зізнавалися, що були у шоці від того, як швидко ми погнали росіян. Мовляв, заснули під прапором окупантів, прокинулися під рідним, українським, і аж дихати легше стало. Більшість людей плакали. А ще були дуже наляканими… Дивлячись на те, що коїли тут загарбники, цей страх можна зрозуміти.
А от чого Ігор не зможе ніколи зрозуміти і пробачити – це співпраці деяких місцевих із ворогами.
– Знаходилися й ті, хто танцював під дудку окупантів. Допомагали росіянам виявляти проукраїнських активістів, родини військовослужбовців, махали російською ганчіркою-триколором. Продалися за банку консерви! – обурюється він. – І що найбільш прикро – серед них є люди, яких я знав з дитинства, і навіть не міг уявити, що вони здатні на зраду. До речі, вони накивали п’ятами разом із росіянами, не залишилися у місті. Натомість, були люди, які мене здивували. У нашому будинку жили етнічні росіяни. Я був упевнений, що вони першими бігтимуть отримувати російські паспорти. Але вони показали себе з неочікуваного боку, дуже підтримували Україну.
Вороги були упевнені, що прийшли на наші землі назавжди, поводилися як господарі. Але щойно зайшли українські війська, поспіхом тікали, кидаючи усе.
– Куп’янчанам вони говорили: от тепер ми будемо нищити місто. Вони втекли на лівий берег Осколу, там закріпилися і били артою по житлових кварталах, – говорить Ігор. – Звідти вони були героями. Але недовго… Ми їх і там дістали. І далі гнатимемо. Росіяни не зрозуміли одного: ніколи завойовник, який приходить на чужу землю, не стає переможцем. Він приречений втікати. А все, що вони зруйнували, ми відбудуємо. Я реаліст, знаю, що буде важко. Але я не боюся: закатаю рукава та й буду працювати, відновлювати своє житло, місто. І так, вважаю, має діяти кожен українець. Бо якщо сидіти та бідкатися, нічого не зміниться на краще.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
Окрім бойових завдань, розвідник Роман має ще одну відповідальну роботу – збирає військові артефакти для шкільного музею. Він показує речі, полишені окупантами на позиціях під час Харківського контрнаступу, і зауважує, що сучасні діти мають достеменно знати, проти кого і за які цінності ведуть боротьбу українці. Власне, саме про ці фундаментальні речі Роман розповідає своїм учням на уроках з предмету «Захист України», який він кілька років викладає у одному з ліцеїв Кропивницького.
Коли повернеться до вчителювання, каже військовослужбовець Першої окремої бригади спецпризначення ім. Івана Богуна, до основної програми курсу обов’язково додасть навчання дітей корисним навичкам, набутим на фронті.
– Навчу їх тому, що знадобиться у цивільному житті, наприклад, у походах. Діти мають знати, як сховатися від дощу, де знайти воду, як зорієнтуватися на місцевості тощо, – пояснює Роман. – Буду розповідати їм про те, як важливо тренуватися, вдосконалювати фізичну форму, вчасно реагувати на те, що відбувається довкола. В умовах війни це конче необхідно.
Для розвідників, говорить Роман, немає легких завдань, адже спрогнозувати заздалегідь, як будуть розвиватися події, дуже складно.
– Наприклад, одного разу на Херсонщині у нас планувався нескладний, на перший погляд, вихід. Але у якийсь момент нашу групу виявили, по нам відпрацювали «градами», танками, мінометами, навіть авіацією! В результаті з десяти чоловік дев’ять були контужені, троє ще й з уламковими пораненнями, – розповідає військовий.
Чимало небезпечних ситуацій виникало і під час Харківського контрнаступу. Тоді підрозділам бригади вдалося зайняти потужні укріпрайони росіян, звільнити населені пункти Нова Гусарівка, Щурівка, Вільхуватка, Байрак, розблокувати трасу на Балаклію та вибити ворога зі стратегічно важливих позицій з символічними назвами «Москва» та «Пітер».
– Це одна з тих операцій, яка колись увійде до підручників історії, – упевнений Роман. – Наприклад, надважким був штурм позицій «Москва». Це було справжнє підземне місто, з облаштованими та укріпленими інженерними спорудами, глибокими окопами. Вибити звідти ворога було дуже складно. Однак коли це вдалося, гнати росіян далі стало значно легше. Вони тікали, отримавши по зубах, і за ними в паніці те ж саме робили й інші. Сподіваюся, цей страх росіяни передаватимуть ще й наступним поколінням. Щоб вони затямили навіки, що на нашу землю сунутися не можна.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Окрім бойових завдань, розвідник Роман має ще одну відповідальну роботу – збирає військові артефакти для шкільного музею. Він показує речі, полишені окупантами на позиціях під час Харківського контрнаступу, і зауважує, що сучасні діти мають достеменно знати, проти кого і за які цінності ведуть боротьбу українці. Власне, саме про ці фундаментальні речі Роман розповідає своїм учням на уроках з предмету «Захист України», який він кілька років викладає у одному з ліцеїв Кропивницького.
Коли повернеться до вчителювання, каже військовослужбовець Першої окремої бригади спецпризначення ім. Івана Богуна, до основної програми курсу обов’язково додасть навчання дітей корисним навичкам, набутим на фронті.
– Навчу їх тому, що знадобиться у цивільному житті, наприклад, у походах. Діти мають знати, як сховатися від дощу, де знайти воду, як зорієнтуватися на місцевості тощо, – пояснює Роман. – Буду розповідати їм про те, як важливо тренуватися, вдосконалювати фізичну форму, вчасно реагувати на те, що відбувається довкола. В умовах війни це конче необхідно.
Для розвідників, говорить Роман, немає легких завдань, адже спрогнозувати заздалегідь, як будуть розвиватися події, дуже складно.
– Наприклад, одного разу на Херсонщині у нас планувався нескладний, на перший погляд, вихід. Але у якийсь момент нашу групу виявили, по нам відпрацювали «градами», танками, мінометами, навіть авіацією! В результаті з десяти чоловік дев’ять були контужені, троє ще й з уламковими пораненнями, – розповідає військовий.
Чимало небезпечних ситуацій виникало і під час Харківського контрнаступу. Тоді підрозділам бригади вдалося зайняти потужні укріпрайони росіян, звільнити населені пункти Нова Гусарівка, Щурівка, Вільхуватка, Байрак, розблокувати трасу на Балаклію та вибити ворога зі стратегічно важливих позицій з символічними назвами «Москва» та «Пітер».
– Це одна з тих операцій, яка колись увійде до підручників історії, – упевнений Роман. – Наприклад, надважким був штурм позицій «Москва». Це було справжнє підземне місто, з облаштованими та укріпленими інженерними спорудами, глибокими окопами. Вибити звідти ворога було дуже складно. Однак коли це вдалося, гнати росіян далі стало значно легше. Вони тікали, отримавши по зубах, і за ними в паніці те ж саме робили й інші. Сподіваюся, цей страх росіяни передаватимуть ще й наступним поколінням. Щоб вони затямили навіки, що на нашу землю сунутися не можна.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
#історії_героїв
Павло Федосенко, командир 92 ОМБр ім. кошового отамана Івана Сірка, Герой України, про Харківську контрнаступальну операцію:
«Перше, це наша земля і вона нас підтримувала. Друге, мотивація та професіоналізм особового складу, який був задіяний у цій операції. Третє, це гарно спланована операція. Відточена до найменших дрібниць. Продуманий кожен елемент операції: дуже потужна артилерія, дуже потужна аеророзвідка, підтримка механізованих підрозділів. Ці всі складові стали успіхом цієї операції».
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Павло Федосенко, командир 92 ОМБр ім. кошового отамана Івана Сірка, Герой України, про Харківську контрнаступальну операцію:
«Перше, це наша земля і вона нас підтримувала. Друге, мотивація та професіоналізм особового складу, який був задіяний у цій операції. Третє, це гарно спланована операція. Відточена до найменших дрібниць. Продуманий кожен елемент операції: дуже потужна артилерія, дуже потужна аеророзвідка, підтримка механізованих підрозділів. Ці всі складові стали успіхом цієї операції».
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Лідерство - основа нашого успіху на полі бою. Один проти десяти, бо ти на своїй землі. Не "вперед", а "слідуй за мною". Відповідальність за себе, підлеглих, за країну... Герої серед нас.
Дякую за службу і за приклад!
#історії_героїв
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Дякую за службу і за приклад!
#історії_героїв
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
У цивільному житті Михайло Галущак – науковець, викладач історії у Львівській політехніці. Від початку повномасштабного вторгнення росії – боєць 24-ї ОМБр. Зараз, як з посмішкою зауважує Михайло, він є практикуючим істориком. Власне, як і всі, хто боронить країну і творять її майбутнє.
"Я досліджую історію Галицької армії, період Української революції 1917-21 рр. Вивчаючи логіку тих подій, можна легко зрозуміти, що з нами відбудеться, якщо ми не матимемо власної держави. На початку XX століття наші предки, на жаль, не змогли втримати незалежність. І наслідки були катастрофічними: вивезення в Сибір, розстріли, Голодомори… Якщо б ми не втримали державу у 2022-му, ми мали б те саме і також знову могли б бути розділеними. Це була велика трагедія і це також є одною з відповідей на питання, за що ми зараз боремося – щоб наші діти й онуки жили в одній державі і ніколи не воювали один проти одного. В історії є одна проста істина: якщо певне покоління не розв’язує проблем свого часу, то вони нікуди не зникають, а переходять «у спадок» дітям чи онукам.
Один з уроків цієї війни, говорить Михайло Галущак, чітке розуміння того, що вона не буде останньою. Тож ми вже маємо виховувати майбутніх захисників та захисниць.
"Ми показали, що можемо ефективно воювати з противником, що значно переважає нас у чисельності. Цифри були проти нас, проте на нашому боці був дух. Зараз зарано говорити про перемогу. Але ми вистояли. Можливо, ті, хто зараз на фронті, до кінця не усвідомлюють свою історичну роль, бо історія, як картина – для того, щоб побачити треба відійти. Утім, вірю, що їхні діти й онуки будуть з гордістю говорити про своїх бабусь чи дідусів, які у 2014-му, 2022-му, 2023-му взяли до рук зброю, щоб захистити їхнє майбутнє", – говорить Михайло.
Ще один важливий висновок: Україна має стати настільки сильною, щоб у подальшому ворог боявся навіть думати про вторгнення на нашу землю: «Чим більше українців візьме участь у захисті країни зараз, тим міцнішими ми станемо потім. Ми повинні максимально включатися у війну на усіх фронтах. Не думати, коли буде Перемога, а працювати над її наближенням, – говорить Михайло. – І кожен чиновник у своєму кабінеті має поставити портрети тих, хто загинув за державу – людей зі свого села, міста, своїх друзів, знайомих. Підписуючи документ, він має дивитися в очі тим хлопцям та дівчатам і запитувати себе – чи за такі наслідки, які матиме цей наказ чи розпорядження, вони загинули. Чи такою вони бачили майбутнюУкраїну? Якщо кожен так буде ставитися до цього, країна буде інакшою».
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
У цивільному житті Михайло Галущак – науковець, викладач історії у Львівській політехніці. Від початку повномасштабного вторгнення росії – боєць 24-ї ОМБр. Зараз, як з посмішкою зауважує Михайло, він є практикуючим істориком. Власне, як і всі, хто боронить країну і творять її майбутнє.
"Я досліджую історію Галицької армії, період Української революції 1917-21 рр. Вивчаючи логіку тих подій, можна легко зрозуміти, що з нами відбудеться, якщо ми не матимемо власної держави. На початку XX століття наші предки, на жаль, не змогли втримати незалежність. І наслідки були катастрофічними: вивезення в Сибір, розстріли, Голодомори… Якщо б ми не втримали державу у 2022-му, ми мали б те саме і також знову могли б бути розділеними. Це була велика трагедія і це також є одною з відповідей на питання, за що ми зараз боремося – щоб наші діти й онуки жили в одній державі і ніколи не воювали один проти одного. В історії є одна проста істина: якщо певне покоління не розв’язує проблем свого часу, то вони нікуди не зникають, а переходять «у спадок» дітям чи онукам.
Один з уроків цієї війни, говорить Михайло Галущак, чітке розуміння того, що вона не буде останньою. Тож ми вже маємо виховувати майбутніх захисників та захисниць.
"Ми показали, що можемо ефективно воювати з противником, що значно переважає нас у чисельності. Цифри були проти нас, проте на нашому боці був дух. Зараз зарано говорити про перемогу. Але ми вистояли. Можливо, ті, хто зараз на фронті, до кінця не усвідомлюють свою історичну роль, бо історія, як картина – для того, щоб побачити треба відійти. Утім, вірю, що їхні діти й онуки будуть з гордістю говорити про своїх бабусь чи дідусів, які у 2014-му, 2022-му, 2023-му взяли до рук зброю, щоб захистити їхнє майбутнє", – говорить Михайло.
Ще один важливий висновок: Україна має стати настільки сильною, щоб у подальшому ворог боявся навіть думати про вторгнення на нашу землю: «Чим більше українців візьме участь у захисті країни зараз, тим міцнішими ми станемо потім. Ми повинні максимально включатися у війну на усіх фронтах. Не думати, коли буде Перемога, а працювати над її наближенням, – говорить Михайло. – І кожен чиновник у своєму кабінеті має поставити портрети тих, хто загинув за державу – людей зі свого села, міста, своїх друзів, знайомих. Підписуючи документ, він має дивитися в очі тим хлопцям та дівчатам і запитувати себе – чи за такі наслідки, які матиме цей наказ чи розпорядження, вони загинули. Чи такою вони бачили майбутнюУкраїну? Якщо кожен так буде ставитися до цього, країна буде інакшою».
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
#історії_героїв
З родини Євгена на захист України стали одразу троє: він, брат і батько. Бачити один одного зараз вони можуть лише на екрані телефону, адже воюють на різних напрямках. «Онлайн-зустрічі» зазвичай короткі, проте поділитися новинами й обговорити родинні справи встигають.
Війна, каже Євген, змінила кожного з них.
– Дивлюся на батька і брата і розумію, як ми всі постаріли, навіть я у свої двадцять п’ять, – говорить він.
Євген командує взводом у 25-й ОПДБр. Його бійці разом з іншими підрозділами виконували надзвичайно складну задачу – прорив передових позицій росіян на одній із ділянок фронту. Ця операція, яка була частиною Харківського контрнаступу, дозволила українським військам зайти у тил ворога і звільнити велику кількість територій. Зокрема, місто Ізюм на Харківщині.
– Ми діяли за чітким планом, саме тому кожен на своєму місці спрацював максимально ефективно, – розповідає командир взводу. – За один день ми звільняли по два-три села. Коли наші сили оборони зайшли в Ізюм, росіяни, які залишалися там, не знали, куди сховатися. Вони перевдягалися у цивільний одяг, тікаючи з міста, кидали танки, БТРи, БМД, склади з боєприпасами, зброєю.
Окупанти не могли збагнути, як у їхньому глибокому тилу раптом опинилися українські війська.
– На підході до Ізюму відбили село. Зайшли, закріпилися. Раптом на вулиці з’явився БТР. Ми швидко зрозуміли, що це росіяни. А от вони ні – привіталися з нами. Потім теж збагнули, що своїх тут немає. Почалася перестрілка. І подібних сутичок з окремими ворожими групами було багато. Одного разу разом із товаришем натрапили на двох росіян у формі ЗСУ, вони відкрили вогонь, ми теж. Вороги загинули у тому бою. Але і товариш мій, на жаль, теж… – говорить Євген.
Військовий упевнений, що усі його побратими, які брали участь у наступі, заслуговують на нагороду, адже кожен проявив справжній героїзм у складних і небезпечних ситуаціях.
– Під час оточення Лиману, де було дуже гаряче, хлопці робили неймовірні речі, знищуючи «вертушки», техніку. Нічого не давалося нам легко, – зізнається Євген. – Але, разом із тим, коли зустрічаєш місцевих мешканців, які плачуть від щастя від того, що їх нарешті звільнили, розумієш, що усі зусилля виправдані. Вороги дарма сподіваються нас завоювати. Забрати наші землі вони зможуть лише у тому випадку, якщо помре останній українець. Кожен з нас буде чинити спротив. Нехай навіть не сумніваються.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
З родини Євгена на захист України стали одразу троє: він, брат і батько. Бачити один одного зараз вони можуть лише на екрані телефону, адже воюють на різних напрямках. «Онлайн-зустрічі» зазвичай короткі, проте поділитися новинами й обговорити родинні справи встигають.
Війна, каже Євген, змінила кожного з них.
– Дивлюся на батька і брата і розумію, як ми всі постаріли, навіть я у свої двадцять п’ять, – говорить він.
Євген командує взводом у 25-й ОПДБр. Його бійці разом з іншими підрозділами виконували надзвичайно складну задачу – прорив передових позицій росіян на одній із ділянок фронту. Ця операція, яка була частиною Харківського контрнаступу, дозволила українським військам зайти у тил ворога і звільнити велику кількість територій. Зокрема, місто Ізюм на Харківщині.
– Ми діяли за чітким планом, саме тому кожен на своєму місці спрацював максимально ефективно, – розповідає командир взводу. – За один день ми звільняли по два-три села. Коли наші сили оборони зайшли в Ізюм, росіяни, які залишалися там, не знали, куди сховатися. Вони перевдягалися у цивільний одяг, тікаючи з міста, кидали танки, БТРи, БМД, склади з боєприпасами, зброєю.
Окупанти не могли збагнути, як у їхньому глибокому тилу раптом опинилися українські війська.
– На підході до Ізюму відбили село. Зайшли, закріпилися. Раптом на вулиці з’явився БТР. Ми швидко зрозуміли, що це росіяни. А от вони ні – привіталися з нами. Потім теж збагнули, що своїх тут немає. Почалася перестрілка. І подібних сутичок з окремими ворожими групами було багато. Одного разу разом із товаришем натрапили на двох росіян у формі ЗСУ, вони відкрили вогонь, ми теж. Вороги загинули у тому бою. Але і товариш мій, на жаль, теж… – говорить Євген.
Військовий упевнений, що усі його побратими, які брали участь у наступі, заслуговують на нагороду, адже кожен проявив справжній героїзм у складних і небезпечних ситуаціях.
– Під час оточення Лиману, де було дуже гаряче, хлопці робили неймовірні речі, знищуючи «вертушки», техніку. Нічого не давалося нам легко, – зізнається Євген. – Але, разом із тим, коли зустрічаєш місцевих мешканців, які плачуть від щастя від того, що їх нарешті звільнили, розумієш, що усі зусилля виправдані. Вороги дарма сподіваються нас завоювати. Забрати наші землі вони зможуть лише у тому випадку, якщо помре останній українець. Кожен з нас буде чинити спротив. Нехай навіть не сумніваються.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU