Промокод -10% на внутрішні рейси на WindRose
FLIGHTWITHWINDROSE
(по факту дає в районі 9% знижки)

Перелік міст-учасників: Київ, Харків, Дніпро, Запоріжжя, Львів, Одеса, Івано-Франківськ, Херсон, Миколаїв.

Це партнерська знижка від мережі готелів Reikartz, але зрозуміло, що ніхто при перельоті не буде перевіряти, де ви ночуєте.

Термін дії партнерської програми до 31.10.2021р. (не знаю, це про дату купівлі чи про дату польоту). Пишуть, що діє тільки на одного пасажира в один бік, але на двох туди-назад в мене теж спрацював.

https://reikartz.com/uk/offers/s-aviakompanieyi-windrose-ukrainskie-goroda-stanovyatsya-blizhe/

​​Промокод -15% на проживання в готелях мережі Reikartz (Україна)

STAYINREIKARTZ

при бронюванні через оф. сайт

Діє на наступні готелі:

- Київ: Raziotel Київ Ямська, Reikartz Аташе Київ, Raziotel Київ Бориспільська, VitaPark Борисфен Київ;
- Харків: Reikartz Харкiв;
- Дніпро: Reikartz Дніпро, Reikartz Collection Дніпро;
- Запоріжжя: Reikartz Запоріжжя;
- Львів: Reikartz Мурал Львів, Reikartz Дворжец Львів, Reikartz Медiваль Львiв;,
- Одеса: Raziotel Маренеро Одеса;
- Івано-Франківськ: Reikartz Парк Готель Івано-Франківськ;
- Херсон: Raziotel Рішельєвський Херсон, Optima Херсон;
- Миколаїв: Reikartz Рівер Миколаїв.
- Кривий Ріг: Reikartz Аврора Кривий Ріг, Optima Делюкс Кривий Ріг, Raziotel Кривий Ріг

Акція діє до 31.10.2021р.

Але вони хитруни, перевіряйте, як з промокодом так і без - деякі номери виходять дешевші без промокоду.

(Поле промокоду знаходиться у формі пошуку, по кліку на шестерню - скрін)

​​Записала я цей круглик 31.07 і ось тільки викладаю.

Це якщо коротко про те, який в мене був Інтернет ці 2 тижні 😂 В іноді не було і електрики, бо вітер може її здути.

Була на психологічному інтенсиві в Подобовці. Дуже корисно, але вижата.

Тепер питання, як відіспатися після відпустки 😅

Було кілька вихідних, тому досліджувала полонину Боржава, викладу сторіс заднім числом 😊

Тиждень віддаленої роботи ✅
Дійсно віддаленої, а не з дому.

Переживала, що буде важко себе налаштувати на роботу, бо постійно буде хотітись гуляти.

По факту - ще й більше концентрації, ніж вдома, бо домашні страви не нависають.

І значно простіше не перепрацьовувати, є стимул працювати продуктивно і не відволікатись, бо ввечері хочеться гуляти. Раджу спробувати такий формат, якщо у вас не виходить дотримуватись плану відпочинку.

Працювала в апартах, в готелі, в кав‘ярні - у Львові неймовірна кількість швидкого вай-фаю, тому це не проблема.

Найбільша складність в мене вийшла з плануванням обіду, бо про нього в роботі забуваєш і згадуєш, вже будучи сильно голодним.

Досвід вийшов вдалим в місті, яке добре знаю. Зовсім скоро подивлюсь, чи буде так само просто налаштуватись на роботу в місті, яке майже не знаю :)

​​​​Сторіс переїжджають в окремий канал!

Мені не сподобалось, що зникають не тільки дописи, але й всі коментарі і цілі треди в чаті відповідно(

Так що, кому подобається формат коротких тревел нотаток протягом поїздки, підписуйтесь:

@uanother_stories

Оцінили іронію?) Відвела всіх в окремий канал для сторіс і... Зникла з горизонтів повністю 😂

Причиною тому є просто дика втома.
Їхати в подорож формату «працювати віддалено» на період релізу було не найкращою ідеєю. В результаті замість того, щоб виходити гуляти о 17 по Стокгольму (по Україні це 18), ми виходили в найкращому випадку о 18, а то й о 19. Ми працювали в лоббі хостелу, біля виходу - подруга жартувала, що по нам зроблять висновок, що українці - трудоголіки 😂 Ми вдвох і німкеня 50+ (але в неї хоча б part time). Що не так далеко від істини, якщо порівнювати з європейським підходом до роботи.

Бігаєш весь вечір бо все зачиняється рано, а потім замість того, щоб лягти раніше - витрачаєш кілька годин на спробу спланувати найближчі дні, бо просто гуляти ввечері вулицями, як виявилось, - це ніяк не про Стокгольм.

Такий формат це жодним чином не про відпочинок, але мандри це для мене в принципі майже завжди не про відпочинок - я їду за іншим.

Тому після цієї поїздки треба було ще відсипатися 😂

​​🙄Стокгольм - це було неймовірно! Неймовірно нудно.

Вперше я побувала тут в грудні 2017 і була абсолютно зачарована країною. Тоді ми провели в Стокгольмі 2 з хвостиком дні - з вечора п‘ятниці до ранку понеділка, потім потягом до Мальмо, а у вівторок вранці - вже в Копенгаген.

Після першого разу мені здалось, що Швеція одна з небагатьох країн, де я готова жити.

Варто було провести тут більше тижня не у форматі відпочинку, щоб думка про місто стала полярною.

Що не так?
По перше, країна живе в першу зміну.

Якщо ви жайворонок-інтроверт (і серед всіх розваг віддаєте перевагу самотності в різних проявах завжди), то вам може і зайде.
Тут час пік в метро о 6й ранку. Час пік!! Боже, о котрій треба встати, щоб о 6й вже був час пік?

А тепер увага - до котрої тут працюють?
Найкраще про це розповідає бургерна біля центрального вокзалу столиці - тут є lunch time (11-14 - більш-менш звично) і after work. О котрій починається after work? О 14! Після роботи - це з 14 до 17. 🙁

О 18й все вже зачинено, або зачиняється. Навіть магазини одягу до 19 максимум. Ікеа до 20. Дякую за супермаркети, хоч це працює.

Ресторани-бари ввечері працюють, деякі тільки о 17й відкриваються, але не сказати, що в них є якась унікальна родзинка, хіба що можна вважати національним колоритом неймовірно дорогий алкоголь. І ресторани не те місце - де п

Друга причина - повна відсутність безкоштовного ентертейнменту. Я взагалі-то інтроверт. Але місто - це для мене про життя, це створює атмосферу. А тут цього немає - просто не прийнято. Ніхто ніде не тусує, немає місць, де збирається молодь - є тільки місця, де кучкуються маргінали і бомжі.
Коли ти маленький швед - в тебе є цікаві дитячі майданчики, як проводити час дорослому шведу в країні з майже сухим законом і повною відсутністю життя на вулицях ще вдосвіта? Знаю, що улюблена розвага місцевих - барбекю на власній терасі, що звісно чудово, як і виїхати на вихідних за місто - але якось замало. В Швеції значно більше пафосних авто, ніж в умовній Німеччині, а на вихідних дивовижно більше літає гвинтокрилів і малої авіації - збіг? Не думаю. В останній день навіть потрапила на фестиваль спорткарів - настільки тут популярні дорогі хоббі.

З безкоштовного маємо десь 7-10 музеїв, майже всі з яких працюють до 17, прогулянки супермаркетами і громадських транспорт (якщо є абонемент). Ніяких вуличних музикантів, ніяких ярмарок чи фестивалів їжі (тут навіть в різдвяний період все закривається о 20), ніяких арт-проектів.

Сонце сідало о 20.30, коли на вулицях вже майже нікого не було. Хтось в ресторанах, але здебільшого - вже вдома. Треба лягати спати, щоб о 6 ранку, вже стати частиною часа пік в метро.

#стокгольм #швеція

​​Чого раптом трапилась Швеція?

В червні я стратегічно взяла квитки в Литву. На той момент квитки на всі напрями вже були дико дорогими, а на Литву - дешево, бо країна пускала тільки вакцинованих і не визнавала коронавак. План був почілити на озері (як в ту поїздку), не відволікаючись від робочого процесу.

Я була певна, що до кінця серпня коронавак визнають. Але моя ставка не зіграла.
За тиждень до дати я вирішила, що замість Литви буде Латвія (до Вільнюса літаком, а звідти автобусом). Але Литва для Латвії стала жовтою зоною, а з жовтої зони - для невакцинованих карантин, а зі мною невакцинована подруга.

Стала шукати, куди дешево полетіти з Вільнюса в рамках доби від прильоту, і щоб можна було з коронаваком або тестом.

І так, за 5 днів до дати було вирішено взяти курс на Швецію. Було багато питань - найголовніше з яких чи пустять в Литву транзитом, бо на нашому сайті МЗС умови транзиту були вказані неправильно - через це були переживання, як посадять на рейс в Києві. Тому на момент польоту в нас не було броні житла та зворотнього квитка зі Стокгольму.

По факту, всім виявилось пофіг) Найбільш жахані - наші. Литовці пустили після кількох питань, а на Швецію вже і контролю не було (перевіряли тільки тест/вакцинацію вже на посадці на рейс).

По факту, план з Литвою і озерами провалився б все одно, бо кінець літа виявився холодним (було вже +9 вночі).

Натомість, ми привезли в Стокгольм сонечко і суху погоду. Прогноз обіцяв дощ щодня всі 10 днів, по факту - не потрапили жодного разу. В місті, де ввечері залишається тільки гуляти - це було максимальне везіння.

​​Цей Новий рік я відчуваю зовсім інакше, ніж будь-який до цього. Багато змін в мені і як наслідок, навколо.

Нова робота в новій професії, новий формат подорожей без відриву від роботи, багато психології і багато, вже як вийшло, медичної теми - операція, перелом, реабілітація.

Я навчилась жити більш slowly, тепер на меті навчитись більш slowly подорожувати. Тобто знайти такі напрямки і формат, щоб відпочити, а не загнати себе так, що ще 2 тижні відходити 😅

Були Швеція, Мадрид, ковток Вільнюса і багато Карпат ❤️

Цього року дуже хочу знову на серфінг в Португалію, навесні в порожню від туристів Хорватію. Знову останнім часом накрило великою пристрастю молодості - Францією, хочеться нарешті відвідати, і так, щоб не розчаруватись (що мені не так і просто). Ходила Мадридом і розуміла, наскільки більше мені подобається і тягне знову в Італію. І черговий раз спробую не закинути ідею британської візи. Може пощастить хапанути вигідні квитки в якусь екзотику - найбільше хочу в Тайланд, але в умовах ковіду реальніше Перу.

Не певна, що реалізації бодай в чомусь співпадуть з поточними бажаннями, але яка різниця? Мати і формулювати бажання важливіше за чітке їхнє виконання.

Хай 2022 буде так само цікавим в насиченим, тільки смертей поменше 🥂🦠

P.S. Мені так приємно, що ви в мене є ❤️ Я так рідко сюди пишу, а ви все одно читаєте, слідкуєте і коментуєте - мені це дуже цінно, правда. І я все ще вірю, що виправлюсь 😆

​​Це неймовірне відчуття було майже рівно 8 років тому.

Відчуття, що в кожній оселі, кожній сім’ї, кожній голові лунають ті ж думки і ті ж відчуття, як і в мене. Ніби ноосфера Вернадського ожила і отримала форму.

Мозком я розуміла, що це не так - що не всі так думають, що немалий відсоток співгромадян готові зустрічати росіян з квітами. Яник тільки збіг і відношення до Майдану на Сході були не однозначні і десь 60/40. І навіть при цьому відсотку це єднання відчувалось майже фізично.

Пройшло 8 років і ті українці, кому путін раніше ще здавався сильним лідером, зрозуміли істину. І зараз нація подумки разом, як ніколи. І це вау.

Тоді в 14-му, окрім цього відчуття єднання був страх. Страх незвіданий, страх ймовірної війни з сусідом, що встромив ножа в спину. Я пам‘ятаю, як я сиділа сама в квартирі на 16 квадратів в останніх числах лютого і співала «Боже, я молюся за Україну». При тому, що я атеїстка.

А цього разу страху немає. Бо в нас досвідченна армія, у якої є знання території і досвід війни з цим противником. І яка мотивована, як ніколи. І є суспільство, яке значно менш полярне в своїх думках, ніж 8 років тому. І замість тривожних співів ми гуляємо районом, насолоджуємось тишею, яка невідомо чи повториться завтра.

Вам могло здатись, що я в літерах здаюсь такою виваженою. Насправді моя базова емоція по життю - гнів. І в цій ситуації я не допускаю тривожність тим, що хуєсосю хуйло від душі - в чатах, в розмові з мамою, з чоловіком і навіть реакції в телеграмі відводять мені душу (здається смайлик-гівнявчик був просто створений для того, щоб реагувати репліки московії).

А ще мене тішить, що путін вчора підписав собі смертний вирок. Все, він труп - як мінімум політичний. Скоро чи ні, невідомо якою ціною, але кінець буде тільки таким. Бо історія не знає прикладів, коли можна напасти на 44-мільйонну державу і це зійде з рук. Так не буває і не буде цього разу.

Рубль - лети в небеса, біржа - пробивай дно, і хай тебе твої люди і знімуть, хуйло.

​​2️⃣ місяці в Дніпрі

Небагатослівною я була тут з початку війни.
Але все так само підписуюсь під кожним словом попереднього поста - ми переможемо, в цьому навіть немає сумнівів. Хіба що засудження розширилось з путіна на всіх росіян.

Не писала, бо здавалось - навіщо? Весь народ проходить кожне нове переживання майже синхронно, відчуття ніби всі ми в одному інфопросторі - з єдино правильною мораллю, в курсі одних і тих самих новин і зі спільними мемами. Хоча це очевидно когнітивна пастка і в кожного +- залишився свій інфопростір, хоч і значно збільшилась кількість точок перетину.

Тому опишу в якому світі жила я.

Я не прокинулась від вибухів (бо живу далеко від аеропорту) і спокійно сприйняла новину спросоння. Дещо підвищенна тривожність виражалась в терміновому генеральному прибиранні і пранні усього одягу - бо завтра ж може не стати води і електрики.

В перші дні віддала все, що тоді було актуально волонтерам. В наступні дні це стало не так актуально, бо Дніпро просто неймовірний в самоорганізації волонтерства - дається взнаки те, що всі ці 8 років волонтерські штаби активно працювали - ми ж найближче велике місто до лінії фронту.

Також в перші дні екстрено прибрали квартиру (залишилась від бабусі) після косметичного ремонту (кілька років руки не доходили) до житлового стану, щоб пустити переселенців - і одразу заселили людей.

І до себе у вільну кімнату теж весь цей період приймали людей. Брали з тваринами, бо в шелтери з ними відмовляли - в нас встигли двічі пожити киці і двічі - песики.

На той момент мені здавалось, що на мене не впливає війна, а виснаження я пов‘язувала тільки з роботою, якої стало навіть більше. І вона стала як ніколи важлива, бо пов‘язана з діяльністю ГО зокрема під час війни.

Я пропустила момент, коли треба було взяти відпустку, і мозок почав не вивозити навіть буденні дії, не те що роботу.

Тоді мені здавалось, що єдина пристойна причина виїхати за кордон - якщо ти втратив оселю/роботу і боїшся за своє життя. Бо якщо ти не боїшся - виходить, що ти турист? А це ж одразу бан, які мандри під час війни.

Перший місяць війни мені було дуже важливо залишатись в Дніпрі, залишатись ближче до лінії бойових дій, в теоретично більшому ризику. На другий місяць до мене прийшло усвідомлення, що таким чином я лиш закриваю потребу в співучасті з подіями в країні. Я не брала участь в жодній українській революції, не волонтерила по військовій темі, і це відчуття співучасті в такий переломний момент, як повномасштабна війна - було абсолютно необхідним. Що я лиш закриваю потребу - і що в тому, щоб сидіти в відносно менш безпечному регіоні, немає ніякої шляхетності.

Спочатку здавалось, що я зраджую місту і країні, раз хочу поїхати. Але це була емоція. А раціональність була в тому, що сенсу в Дніпрі від мене було 0. Я працюю повністю віддалено, я не волонтерю офлайн (кілька спроб було, але це не мій сильний бік) - все корисне, що я можу, я можу робити з будь-якої точки планети.

Мені треба було десь знайти ресурс. І єдиний спосіб, який був надійним і перевіреним - нова картинка за вікном, нова їжа і те, що я на той момент я не знала, як назвати.

​​Ку-ку. Час повернатись) І розповідати історії і думки, які накопичились за рік.

Я вдома, в Дніпрі, де провела більшість часу з 24.02. Кілька разів виїжджаючи за кордон. Щоб перезавантажитись і отримати інший досвід війни - подивитись, як реагує світ, поспілкуватись з людьми, дослідити свої переживання в цьому - відмінному від переживань у вирії подій - процесі.

Щодня я буду публікувати історію. Не в хронологічному порядку. Вважайте, що це Адвент-календар від мене.

Ймовірно, формат каналу зміниться. Буде більше суб’єктивного, більше емоційного, і не тільки про подорожі, хоча саме - найбільше в моїй бульбашці зараз теми самоідентичності, мови, сприйняття Війни (нашої і в цілому) представниками різних націй, ясна річ я також диванний експерт з російсько-українських відносин, як і всі ми 😆 Буже з гумором, залишайтесь 😏 Відписатись точно ще встигнете.

​​Про реакції іноземців на Україну

Якщо розмова з іноземцем доходить до питання “Where are you from?” розумієш, що зараз буде цікаво. Бо реакцію на наступну відповідь в точності не передбачиш.

- From Ukraine.

~~
Західноєвропейці - цепеніють. Не знають, про що говорити, як говорити, але питають. Не можуть не спитати. Не знають як продовжувати розмову, якщо не про війну.
- І як там? - зазвичай слідує, бо цікавість і бажання перервати павзу сильніше. Несміливо і обережно, ніби по тонкому льоду.

~~
Балканці - цікавляться і вміщують обговорення в смолток. З щирою цікавістю починають питати, а звідки саме з України, як ми, чи плануємо повертатись. Можуть поділитись досвідом своєї війни. Підтримують. Їх не лякає ця розмова. Ба більше, в мене складається відчуття, ніби в цей момент вони відчувають зв’язок з нами, спільну тему, спільні переживання, які теж є в їхній новітній історії. «Говоріть українською, ми зрозуміємо - ми дивимось звернення Зеленського без субтитрів». І дійсно вони своєю мовою, ми своєю - і на диво ок. І в цьому теж відчуваєш єднання.

~~
США, Канада - не цепеніють, але лякаються. Цікавляться, як це. Важко усвідомлюють, що в країні, в якій йде повномасштабна війна, можна не тільки існувати, але й жити. Хоча одразу відчувається підтримка і люди на нашому боці, але доводиться розвінчувати міфи про росію та Україну.

~~
Країни, де є свої проблеми (в моїй розмові це була Мексика, але підозрюю, що аналогічно може скластись розмова з вихідцями з усієї Латинської Америки чи Африки) - іноді проявляють скептичність і іноді може заздрість, тому що нам весь світ допомагає, а в їхньому пиздеці їм не допомагає ніхто. Стикнулась з міфом «це війна політиків і армій, а звичайні люди страждають». Ймовірно бо світогляд сформувався в країні, де армія відірвана від народу - головна кар’єрна драбина, в яку потрапляють тільки обрані. Пояснювала, що наша війна є війною двох народів і вона має історичний контекст на кілька сотень років. І що в кожній родині хтось на фронті - якщо не рідні, так друзі, сусіди.

~~
Будучи за кордоном моя мета репрезентувати себе як українку освічену і здатну підтримати складну розмову. Підкреслити, що ми продовжуємо жити і працювати, що з нами можна мати бізнес-відносини і зараз.

Часто питають про мову, і чи дійсно мешканці сходу хотіли жити в росією, вони ж російськомовні - то це логічно, що вони хотіли? Я розповідаю про % україномовних в кінці 19 ст, політику розселення часів срср, мовні репресії протягом усього 20-го століття, Голодомор та створення наративу українська мова = село = неосвіченість, починаючи ще з імперії. І так, люди ставали російськомовними за своїм вибором - але це вибір без вибора. Розповідаю, про військову допомогу проросійськи налаштованій меншості мешканців Донецької та Луганської областей в 2014.

Розповідаю про справжню росію, - де не можуть виготовити тротуарну плитку, щоб вона не посипалась за рік, а військові крадуть унітази як заморську диковинку. Бо міф про могутнього «російського ведмедя» сильний і досі з часів Холодної війни.

❓А які реакції траплялись вам?

Photo: Québec city, 23.10.2022

​​В Монреалі я пішла на стендап

Під час спілкування з залом, в якийсь момент черга дійшла до мене і на питанням Where are you from? відповіла From Ukraine.

І тут стендапер відповів:
- Я дуже вибачаюсь за те,що робить зараз моя країна, я не підтримую це лайно.

Як виявилось, він родом з Ірану.

Мене здивувало тоді те, наскільки він в контексті. На той момент не пройшло й 2х тижнів від першої звістки про те, що росія використовує дрони іранського виробництва. Він живе 3 десятка років з іншого боку земної кулі, судячи з віку - покинув батьківщину ще дитиною, 100% поточну владу не обирав - але відчуває причетність до колективної відповідальності тільки через походження.

І тут мене відвідала наступна думка - а якби стендапер виявився росіянином, він би вибачився? Чи відчував би причетність до колективної відповідальності за ознакою нації після 30 років життя в Нью-Йорку? Щось мені підказує на 99%, що ні. Навіть якби він виявився росіянином, який виїхав з росії 3 місяці тому, - навряд чи.

Але цей епізод підкреслив важливу річ - колективна відповідальність - не єдиноріг. Я не знаю, як звичайні німці (а не високопосадовці) вибачались перед євреями після ІІ світової, і закрадалась думка - може це щось нереальне? Може її теоретично не можуть відчувати більшість нації і ми наголошуємо на неможливому механізмі психіки? Але ні, як бачимо, навіть при прямій непричетності, можна відчувати відповідальність.

​​🇫🇷👮‍♀️ Як я в Парижі викликала поліцію

На зворотньому шляху з Канади я зупинилась на 1.5 тижні в Парижі.

Оселилась в чудовому передмісті під назвою Antony. В 10 хвилинах від житла виявився парк, назву якого я ніколи не чула, - вангую, що ви теж. Parc de Sceaux виявився справжнім hidden gem - величезний парк з французьким садом, лабіринтом, фонтанами, маєтком розміром з шонбрунський у Відні.

Проспавшись після джет-лагу, я поспішила прогулятись там на захід сонця. Було чарівно - людей вистачало, зокрема проводили фотосесії і не сказати, що вони бігли вже до виходу. Неспішно, хвилин за 40, я пройшлась на дальній вихід з парку, бо так було ближче до супермаркету. Тим часом ніч змінила сутінки, а освітлення в цьому парку відсутнє, як поняття.

На годиннику 19:40. Гугл-мапи обіцяли, що парк працює до 21:00, як і вихід, на який я націлилась. Один виявився закритим. Пройшла ще 15 хв до іншого - там теж.

Жодної людини, ніякого пункта охорони, ніякого патруля, який слідкував би, щоб ніхто в парку не залишився. Відвідувачі в цій частині теж були відсутні.

До більш оживленої частини парки йти 40 хв і не факт, що там ситуація відрізняється.

Паркан в 3 м, з загостреними штирями зверху - як і має бути в парках 19 ст., прути часті - голова не пролізе, поперечних мало - не взібратись.

І отак я стою - з темним лісом за спиною, перед решіткою, яка відділяє мене від цивілізації. На фоні адреналіну я навіть забула про гострий отит після перельоту.

І тут стався мій перший досвід дзвінка в поліцію закордоном. Маю сказати, що екстрені виклики дійсно безкоштовні 😄 Пояснивши англійською диспетчеру ситуацію, що я застрягла в закритому парку, в чиїй назві навіть не певна, мене з’єднали з патрулем, з яким мене попросили спілкуватись через гугл-перекладач 😳 Тобто я кажу, - у диспетчера увімкнутий голосовий набір, - її перекладач перекладає патрулю - і в зворотньому порядку. Так і поговорили 😄 Обіцяли, що зв’яжуться з адміністрацією парка і допоможуть.

Пройшло 40 хв. Я не була впевнена, чи точно вони передзвонять мені на укр номер, тому подзвонила сама. Уточнила, що я готова пройтись до іншого виходу 30-50 хв, аби точно знати, що там відкрито. Сказали, що мій запит в процесі і сказали очікувати.

Серце билось в надії на кожен звук патруля - «може це по мене!». Але ніт 🥲

Пройшло ще 40 хвилин. Я подзвонила ще раз. Думаю, може дізнались, який з виходів відкрито. Апдейтів по запиту не дали.

Вже годину я придивлялась до дірки під парканом - через ремонт дороги перед входом і знятий асфальт, там була ямка, в яку є шанси, що пролізе голова. Але все надіялась вибратись без подальшої необхідності прати речі.

Після 2х годин очікування від початку, я подумала, що спати я все ж хочу в ліжку, а не в парку. Звісила кашемірове пальто та сумку на паркан, лягла на асфальт і полізла під забор. Одяг вимагав прання, зате голова дійсно пролізла без проблем 🥳

І тут я востаннє зателефонувала в поліцію, щоб скасувати свій запит. Мені здалось, що вони були дуже щасливі.

Це не перший мій досвід пізніх прогулянок по європейських парках, але в попередньому досвіді завжди була охорона, яка патрулювала доріжки з ліхтариками і слідкувала, щоб вигнати всіх відвідувачів. Але це не про Париж 😄 Тут не просто кожен сам на своїй відповідальності - ще й у кожного виходу з парку свій розклад, який звісно не відповідає тому, що на гуглі. І закривається достатньо рано.

​​🏥 Рейд по європейським аптекам

Як я вже згадала, після перельоту з Монреалю я отримала отит. Це стан, коли тиск не вирівнюється після приземленні і дуже давить середнє вухо. Так буває, якщо летіти трошки прихворівшим. В мене був трохи ларингіт після караоке, але я не зауважила це. Потім вже дізналась, що під час зниження в цьому разі треба активно продувати вуха, щоб вирівняти тиск.

Окрім отиту, перельот дав мені загострення хронічного гаймориту (ну, це я очікувала), а забагато говоріння в день після - підсилили ларингіт так, що я була абсолютно без голосу.

Буквально, хвора на всю голову 😄

Сімейна лікарка прописала мені терапію від отиту - ібупрофен, продувати вуха, і судинозвужувальний препарат - в ідеалі його треба було до польоту, щоб не було таких проблем, але після теж зайвим не буде.

Відкриття №1. У французьких аптеках нема судинозвужувальних крапель взагалі 🤔 В наших аптеках, в наших рекламах їх так багато, що це вже каже про нагальну проблему з залежністю населення. А там прям зовсім немає, навіть рецепт не питали - просто немає. Сольові розчини і натуральні препарати (типу нашого Піносола), - це 95% пшикалок в ніс. Я просила по діючий речовині - нема, дали «аналог», і це виявився взагалі антисептик 🤔

Ларингіт (без інфекційної природи) - це стан коли горло дико сухе і його треба змащувати, щоб задня стінка відновлювалась. Після вокального минулого в мене є свої фірмові рецепти, які я точно знаю, що мені допомагають. Це молоко з какао-маслом на ніч і вранці, а протягом дня Ісламос. Можна ще полоскати горло каротиновою олією, теж відновлює.

Відкриття №2. Французи - шалені фанати меду. Знайти льодяники для горла без меду чи прополісу просто нереально. А мед сушить, його категорично не варто при ларингіті 😩 На ісландському мосі нема нічого (або зовсім некомпетентні фармацевти). Я попросила щось саме від ларингіту і мені все одно дали те, що з прополісом 😑 Тобто вони трохи пом’якшували, але сушили і прогресу не було. У кого алергія на продукти бджільництва взагалі не уявляю, як тут лікувати горло.

Відкриття №3. У Франції ніхто не робить шоколад з нуля 🤔 Може конкуренції маленьких брендів бояться при такій багатовіковій культурі варіння шоколаду… Пошук какао-масла у Франції вийшов просто квестом. Я обходила супермаркети, екомагазини, аптеки ясна річ. Ніде немає. Шоколад вже в готових кондитерських галетах тільки, а в аптеках «давно не завозили». А в Монреалі воно, до речі, продавалось - регулярно бачила в zerowaste-магазинах. Знайшла тільки для купівлі он-лайн, але ж там доставка по Франції 10-14 днів, це вам не Нова пошта….

З таким асортиментом в аптеках горло лікувалось довго і зі скрипом( Отит пройшов днів за 7, гайморит десь за 10. Від горла я продовжувала страждати, бо розмовляти по роботі треба багато і часто щодня.

На фото я на третій день і насправді, в мене тут болить усе 🥲